Поки фанати Rammstein схвильовано очікують на новий альбом навесні та повернення гурту на світову сцену влітку 2019-го, учасники гурту поспішають завершити всі свої справи поза бендом. Так фронтмен Тілль Ліндеманн вирушив у міні-тур на підтримку власної книги та проекту Lindemann (що вчора розпочався в Києві), а гітарист Ріхард Круспе презентує третій альбом власного проекту Emigrate. І саме про нього сьогодні піде мова. На огляді Daily Metal альбом Emigrate – ‘A Million Degrees’.
Та спочатку трохи передісторії (хто з вас знайомий з першими роботами Emigrate – можете прокрутити на три абзаци донизу).
Взагалі історія взаємовідносин Emigrate і фанатів Rammstein дуже неоднозначна. Зазвичай фанати слухають все, що так чи інакше пов’язане з учасниками улюблених гуртів. Проте цього разу не склалося. Перший альбом з однойменною з гуртом назвою вийшов у 2007 році і був сприйнятий доволі холодно. Його багато критикували за надмірну електронність звуку та численні повтори уже відомих рифів Rammstein, і все це на тлі тотальної егоцентричності гітариста.
Реанімація проекту з альбомом ‘Silent So Long’, що вийшов в 2014-у, також не надто вдалася, хоча альбом вийшов кардинально іншим, а до запису долучились відомі музиканти – Marilyn Manson, Jonathan Davis, Lemmy Kilmister та інші. Проте складалось враженя незавершеності. Хоча окремі треки вийшли доволі вдалими. “Rock City”, “Born On My Own”, “Eat You Alive” та “Rainbow” досі гостюють в моєму плейлисті.
На 2015-й рік Ріхард анонсував альбом ‘Silent So Long – Part II’. Але платівка так і не побачила світ. Спочатку сам гітарист перегорів і вирішив трохи відпочити, шукаючи натхнення. А потім внаслідок нещасного випадку студію з усіма записами затопило і Ріхард змушений був починати все спочатку, маючи з попередніх напрацювань лише спогади. Так з’явився альбом ‘A Million Degrees’.
Чесно скажу, я не очікував від цього релізу чогось нового. Так, у рамках промо-кампанії нам представили драйвове відео на пісню “1234” з Benjamin Kowalewicz (Billy Talent) на вокалі, проте і в попередньому альбомі була така ж запальна “Eat You Alive”. Але одягнувши навушники і прокрутивши весь альбом спочатку підряд, а потім вибірково, я можу сказати одне – він вартий неодноразового прослуховування.
Що відчувається найбільше – то це дух вісімдесятих–дев’яностих, тобто періоду становлення Ріхарда Круспе. Розповідаючи про ті роки, гітарист неодноразово зазначав, наскільки важко було дістати якісну музику з Заходу. Кожна пісня будь-якого гурту сприймалася для хлопця як ковток свіжого повітря. Звідси походить і бажання творити «як на Заході». Саме з цього зароджувався Rammstein, але якщо гурт практично одразу чітко окреслив межі власної творчості, акцентуючи увагу на темному боці проблем суспільства, то всередині кожного з учасників визрівав свій «смак дитинства». Це пояснює і проблеми першого альбому Emigrate. Перебравшись до омріяного Нью-Йорку, Ріхард почав творити «як зірки», не усвідомлюючи, що пародіює самого себе з уже зіркового Rammstein. Кліп на пісню “New York City” це тільки підтверджує.
Нова ж робота, не зважаючи на те, що в переважній більшості це продовження ‘Silent So Long’, вийшла виваженою і завершеною.
Разом з Ріхардом над нею працювали: Olsen Involtini, Arnaud Giroux, Mikko Sirén, Joe Letz, Margaux Bossieux та Sky Van Hoof.
В альбомі практично відсутній внутрішній стрижень, на якому б трималась вся конструкція. Кожна пісня абсолютно унікальна і практично кожна заслуговує бути синглом. Жанрова палітра просто божевільна. Industrial metal, hard rock, modern rock, pop rock, electro… Ріхард пройшовся асфальтним катком по всьому, що його оточувало в роки юності, і, здається нарешті таки зумів виплеснути те, що назбиралося всередині.
Вже на першій пісні – “War” – фанати можуть почути знайомі відголоски Rammstein, але тут же сконфузитися, адже музика кардинально інша. Те саме і з рештою треків. Іноді здається, що ти чуєш Depeche Mode чи KISS, в інший момент тебе накриває ностальгія за восьмибітною приставкою денді, далі знову віддалена алюзія на Rammstein – схоже, при написанні музики Ріхард вирішив потролити сам себе і всіх критиків заразом. В цілому ж “War” занурює в атмосферу. Саунд немовби видихає головний меседж, а сама пісня чітко описує сутність проекту Emigrate, хоча нічого схожого на неї ви далі не почуєте.
Дещо збиває з ритму побудова трек-листу. Перші два треки буквально розганяють тебе, щоб потім загрузнути в розміреному першому куплеті титульної композиції. “A Million Degrees” набагато краще б сприймалась як своєрідний завершальний акорд. В ній ще є відголоски старого Emigrate, і, як на мене, вона гіпертрофовано розтягнута.
В середині альбому містяться чотири по-своєму потужних треки, серед яких “Lead You On” (feat. Margaux Bossieux), “Hide & Seek” та лірична “You Are So Beautiful” на яку позавчора презентували кліп.
Також виділяється шестихвилинна композиція “We Are Together”. Це, звісно, не “Bohemian Rhapsody”, могла б бути і коротшою, але в другій половині пісні гітари накривають з головою, тож нехай такою й залишається.
Звичайно, особлива увага фанатів прикута до 8-го треку під назвою “Let’s Go”. Вперше поза творчістю Rammstein в одній пісні можна почути Ріхарда і Тілля. І цей трек дійсно претендує на найвищий бал. Особливо для тих, хто знає всю передісторію двох друзів. Прониклива лірика у виконанні обох вокалістів, що починається з мовної конфронтації – Ріхард вальяжно співає англійською, а Тілль відповідає німецькою, а вже в другому куплеті вони співають в унісон. Потужно і водночас спокійно та розмірено. Для справжніх раммфанатів це – майже стовідсотковий фаворит альбому. В приспіві ж чітко простежується, чому в основній команді співає саме Тілль, а не Ріхард.
Завершують альбом потужні бойовики “I’m Not Afraid” (feat. Cardinal Copia) , “Spitfire” та спокійна (на перший погляд) “Eyes Fade Away”.
З плюсів хочеться відзначити і те, що Круспе неабияк доопрацював власний вокал. Тепер він дійсно співає і може обходитись без електронних накладок (але не завжди хоче). А ще нарешті на повну проявився його головний атрибут. Ні, звісно, гітара домінувала і в усіх його попередніх роботах, але той рівень, який представлений в новій платівці, стоїть значно вище всього, що Ріхард випускав до цього часу. Тут вам і яскраві соло, і потужні рифи, і чистий звук. Кожна робота звучить абсолютно доконаною і розповідає свою історію.
На початку огляду я сказав, що альбом не має єдиного стрижня, але якби його все ж довелося шукати, то ним виявився б сам Ріхард Круспе. Але не та егоцентрична зірка, що була присутня в альбомі 2007-го, а виважений, досвідчений виконавець. Буремна молодість в НДР, спроби пробитись і знайти себе, стосунки з жінками, з друзями та дітьми… Все це, і трішки більше, знайшло відображення в новому творінні. Це альбом для нього і про нього. Це те, що він всі ці роки тримав у собі і нарешті зумів донести оточуючим.
Хоча сам гітарист і зізнається, що багато деталей він прикрасив (а деякі, на мою думку, ще й розтягнув).
Тож зрештою перед нами звісно не альбом року, але сміливий крок вперед порівняно з попереднім сольним матеріалом. Сподіваємось, що на альбом Rammstein сили та ідеї у Ріхарда ще залишились. А ‘A Million Degrees’ полегшить очікування 7-ї повноформатної роботи німців.
Текст: Alex DMetal
