Полинове Поле: нехай субкультури асоціюються із нами

Полинове Поле інтерв'ю

Вони були одними з тих багатьох львівських андеграундних музикантів, які грали по клубах та гаражах, намагаючись творити улюблену музику, та їх оригінальне звучання і високохудожня лірика зуміли виділити їх з-поміж колег та зробити чи не найвідомішим gothic metal колективом в Україні. Вони мали шанс вдосконалюватися далі, однак під впливом внутрішніх суперечок припинили своє існування. Але численні шанувальники не забули про них, постійно плекаючи надію на відродження улюбленого гурту, і це таки сталося – Полинове Поле відновило свою діяльність. Про особливості гурту ми поспілкувалися з фронтменом Андрієм «Джоном» Кіндратовичем.

Привіт! Цього року гурт Полинове Поле заявив про відновлення своєї діяльності після більш як семирічної перерви. Що стало причиною вашого повернення на метал-сцену?

Рано чи пізно це мало би статися. Надто велику енергетику ім’я гурту набрало за минулі роки, тож вона не могла зникнути просто так. Впродовж цієї довгої перерви вона нагадувала про себе, не давала забути. Люди настільки часто запитували, чи буде колись повернення і нові пісні, що це стало викликом. Але знайти нових учасників гурту, які б відповідали і за своїм рівнем як музиканти, і за світоглядом, було далеко не просто. І тільки коли минули символічні сім років, потрібні люди не просто знайшлися, але й самі зголосилися, щоби разом продовжувати  історію Полинового Поля.

Безперечно, за ці сім років багато чого змінилося, музиканти стали старшими, досвідченішими, можливо, їх погляд на життя та мистецтво став іншим. Чи вплине це, а також прихід нових учасників, на творчість гурту? Загалом, слухачів чекатиме продовження того самого Полинового Поля, чи це буде абсолютно новий гурт?

Саме так і було, за цей період ми дорослішали, чогось досягали, переосмислювали те, що було раніше. Хтось одружувався і створював сім’ю, хтось змінював професію і заново будував кар’єру. Звичайно, ми бували на сцені у складі різних колективів, але, наприклад, для мене жоден із них не мав такого значення, як наш.

Маріанна Лаба отримала звання Заслуженого Артиста України. Це, мабуть, єдиний випадок у нашій державі, коли людина із таким званням займається творчістю у важкій рок-музиці.
Юрій Круп’як, що у попередньому складі був вокалістом, змінив мікрофон на свій рідний інструмент – гітару. Це помітно вдосконалило звучання у порівнянні зі старим матеріалом, музика стала і важчою і водночас мелодійнішою. Можна сказати, що саме зараз його потенціал в гурті по-справжньому розкрився. Юра – чудовий гітарист, який має досвід роботи в основному у death- і black metal напрямках і володіє як електро-, так і класичною гітарою.

Вирішальну роль для повернення зіграла наша «свіжа кров», а саме новий клавішник Андрій Дивозор і новий барабанщик Сергій Владарський. Обидва були прихильниками гурту в колишні роки, а зараз грають у ньому, що ще раз підтверджує, що думки матеріалізуються.

Сергій родом із Новояворівська – міста, що дало Україні не одного відомого музиканта. Він обрав музику і звук своєю професією і працює звукорежисером на радіо «Львівська Хвиля». У Полиновому Полі, крім обов’язків барабанщика, він повністю взяв на себе весь процес запису, зведення і мастерингу, тому у нас нема потреби ходити на чужі студії і платити за сумнівний результат.

Андрій – професійний клавішник, який на сьогодні грає одночасно у декількох колективах як важкого «андеграундного», так і естрадного спрямування. Цікаво, що ми з ним довго жили на одній вулиці, майже поруч, але раніше ніколи не були знайомі, аж поки не опинилися разом в одному із метал-гуртів, і домовилися про співпрацю.

Щодо «продовження того самого Полинового Поля» – ви його отримаєте, можете не сумніватися.

Свого часу Полинове Поле зуміли досягти певного успіху на музичній сцені, випередивши інші команди, що працюють у жанрі gothic metal. У чому полягає ваша особливість?

 Ми не змагалися із іншими гуртами, щоб випередити, ми просто робили те, що любимо. А в чому полягає особливість – це запитання не до нас, а до слухачів.

А як у вас відбувається творчий процес?

Як правило, хтось приносить основу, заготовку пісні, далі на репетиціях її доповнюємо, вдосконалюємо. В процесі записуємо частини своїх партій, обмінюємося ідеями, обговорюємо, вирішуємо. Часом навіть сперечаємося, але в результаті виходить те, що є найкращим. Щодо текстів, раніше із декількох мелодій і декількох віршів підбирали, що із чим сумісне. Зараз текст пишеться «з нуля» під конкретну музику, відповідно до її емоційного відтінку і настрою.

З’явилися деякі суто технічні підходи, яких не було раніше – плейбеки із додатковими гітарними і клавішними партіями, тригери на барабанах. В плані аранжування – чергування чоловічого і жіночого вокалів.

Однією з родзинок Полинового Поля є складна та вишукана лірика. Що ви намагаєтеся донести своїми піснями?

Насправді вона не складна і цілком доступна для розуміння. Що намагаємося донести, так це  запросити слухача у той світ, в якому подумки живемо самі. Часто текст починається із однієї фрази, або навіть одного рядка, котрий потім розвивається у щось цілісне. Цікаву історію має одна із нових пісень – “Сивий Ангел”. Колись я мав нагоду бути у майстерні одного відомого львівського художника, і серед картин, що там були, сильно запам’яталася одна, котра називалася «Старий ангел». На ній зображений ангел у вигляді старця із довгою білою бородою, який дивиться зверху на людство, що тоне у злі, жадібності і примітивному побутовому міщанстві. На його обличчі читалися одночасно гнів і співчуття, розчарування і розуміння. Під враженням від цієї картини і з’явився текст для пісні.

В одному зі своїх старих інтерв’ю ви сказали, що «позитивом людей важко чогось навчити». Що ви під цим мали на увазі?

Я зараз уже не пригадую цього інтерв’ю, але швидше за все під словом «позитив» тоді мали на увазі пусту і суто розважальну музика, котра не несе жодного змісту. Чогось варті ті пісні, котрі слухача вразять, зачеплять тонкі струни всередині, змусять над чимось задуматися і щось зрозуміти, піднесуть дух над буденною суєтою. Але насправді це стосується тільки сцени і творчості, а в реальному житті ми цілком позитивні люди, в декого навіть дуже специфічне почуття гумору.

Чи асоціюєте ви себе із субкультурою готів?

Для чого? Субкультура – це, перш за все, світогляд. Це молоді люди, котрі заявляють про себе зовнішнім виглядом, модою, поведінкою, і в тому числі музикою, яку вони слухають. Ми музику створюємо. Тож нехай субкультури самі асоціюються із нами.

В останні дні листопада ви опублікували ваш новий EP On The Edge Of The Abyss’. Скільки часу ви над ним працювали? Чому ви вирішили включити до релізу саме 5 пісень?

Ми опублікували реліз рівно за тиждень до першого живого концерту у новому складі, а ще за тиждень до цього презентували новий веб-сайт. Тобто спочатку довго готували всі ці речі, а тоді випустили в люди за короткий відрізок часу. В повному складі репетиції почалися майже за рік до цього, відпрацьовували частину старих пісень, але над новими роботи було більше.

Щодо кількості пісень – стало зрозуміло, що не варто довше тягнути із записом. Уявлення про звичний розмір альбому існує із часів платівок і касет, котрі дозволяли вмістити тільки певну тривалість матеріалу. У цифровому варіанті це ніяк не обмежено і не фіксовано, тому немає потреби прив’язуватись до кількості пісень. Цікавіше, коли записи гурту виходять частіше, ніж один довгий альбом раз на декілька років.

Виступ другого грудня на West Ukrainian Division III був першим виходом на сцену в оновленому складі…

Так, першим. Перед тим були плани зробити один «пробний» виступ десь на виїзді, але не було достатньо цікавих пропозицій. Зрештою, приємніше відіграти настільки пам’ятний і особливий концерт все-таки у рідному місті. Ми відчували велику відповідальність, бо треба було і якісно зіграти, і дати хорошу подачу зі сцени. Під час концерту відбувався поканальний запис всіх інструментів і відеозйомка на п’ять камер. Ну а далі – готуємося до нових виступів.

Концерт відбувся за участю ще двох гуртів. Цей захід був спільною ідеєю?

Ще один із львівських метал-гуртів (Paganland – прим.) відзначав цього року 20-ту річницю від часу створення, і так з’явилася ідея організувати спільний концерт разом, запросивши ще когось як гостей. Це був цікавий досвід в тому значенні, що ми були не тільки музикантами на сцені, а і організаторами – всі питання по оренді приміщення, апаратури, світла, екрану для відеорядів, продажу квитків, організації відеозйомки, поселення гурту із Дніпра, що виступали разом з нами (Endless Battle – прим.) – все зробили самі.

Місцем проведення вибрали клуб FestRepublic, бо на сьогодні це єдиний заклад у Львові, де можна робити рок-концерти дійсно якісно і з великою кількістю відвідувачів. Залишилися задоволеними.

Одним групам фанати та критики часто закидають одноманітність у творчості, іншим – надмірну  експериментальність або ж зміну звучання на більш «мейнстрімне». Як, на вашу думку, можна уникнути застою і при тому залишатися собою?

Розвиватися і не сходити зі свого напрямку. Примудритися залишитись самими собою і в той же час вдосконалюватись. Віяння моди змінюються кожні декілька років, але гурти, котрі продовжують свою лінію попри все, користуються найбільшою повагою. Вони як вино – чим старіше, тим благородніше.

Чи має метал в Україні шанси на повноцінний розвиток? Який зараз стан метал-сцени?

Без сумніву, має. Про це свідчить все частіша участь наших гуртів у європейських фестивалях і у турах із відомими зірками.

І наостанок – традиційні побажання для читачів.

Цінуйте хорошу музику і підтримуйте українські метал-гурти. Зустрінемося на концертах.

Interview: Михайло Сокульський

17-го лютого Полинове Поле вперше за дев’ять років зіграють у Києві на Winter Solitude Evening.