Iron Maiden – Senjutsu

Думаю, ніхто не сперечатиметься, що Iron Maiden уже давним-давно стали легендами й можуть собі дозволити навіть не випускати нову музику, а натомість просто грати на стадіонах – усі й так будуть задоволені. Тим не менш, нові альбоми вони записують, хоч і не так часто, як би нам хотілося. Отже, на черзі новий, уже сімнадцятий альбом гурту під назвою ‘Senjutsu’.

Як і попередній ‘The Book Of Souls’, ‘Senjutsu’ – подвійний альбом. Тут, щоправда, немає 18-хвилинних мастодонтів як “Empire Of The Clouds” (найдовша пісня “The Parchment” триває «якихось» 13 хвилин), але це зовсім не означає, що Iron Maiden відійшли від звичних для них епічних розповідей. Навпаки, друга частина альбому цілком складається з неквапливих епіків на зразок “The Clansman” чи “Dream Of Mirrors”, і вони все ще розказують історії, що зачасту переходять у притчі.

Що ж стосується музики, то є дві новини: як звичайно, хороша й погана. Почну з хорошої: ‘Senjutsu’ – значно більш Iron Maiden‘івський альбом, ніж ‘The Book Of Souls’. Тут присутній типовий галоп, Steve Harris виводить свій бас на перший план, а Bruce Dickinson все ще вражає, хай і не так сильно, як у молодості. Тепер до відносно поганих новин: виникає таке відчуття, ніби половину з цих пісень музиканти написали в середині 90-х, у часи ‘The X-Factor’ і ‘Virtual XI’ – вони похмурі та переважно нешвидкі. Особисто я люблю ці альбоми, але знаю, що багатьом вони не подобаються.

Альбому явно бракує лютих і швидких треків, хіба тільки “Stratego” представляє собою щось подібне, з типово галоповим рифом й такими ж ударними. З іншого боку, помилитися важко – це стовідсотковий Iron Maiden, як і перший сингл “The Writings On The Wall”, хай навіть і з нотками country. Так само звично та очікувано звучать “Days Of The Future Past” та “The Time Machine” з хорошими бриджами, акустичною гітарою та клавішними – вони, до речі, ще не раз зустрінуться нам в альбомі. Натомість “Senjutsu”, що відкриває альбом, на жаль, майже нічим не запам’ятовується. Хоч туди й спробували вкласти епічність та важкість, цього разу щось пішло не так.

“Death Of The Celts” явно зроблена за формулою “The Clansman” – довжелезна, різноманітна, з чудовою історією, відмінними гітарами Dave Murray/Adrian Smith/Janick Gers та басом Steve Harris поверх усього цього. Те саме відбувається і в “Hell On Earth” і в більшій чи меншій мірі в “The Parchment” (усі вони написані Steve Harris). При цьому і звук, і структура, і настрій пісень явно походять на період ‘The X-Factor’ – тоді Steve переживав непрості часи, що відобразилося на музиці. Тим не менш, пісням не бракує чіпких моментів та чудових рифів для хедбенґінґу, тому десятихвилинні треки не здаються затягнутими чи нудними. До того ж “The Parchment” є ще й найбільш епічно-піднесеною. Однак, “Darkest Hour” (така собі балада), яку написали Smith і Dickinson, відсилає чи то до “Wasting Love”, чи то до сольників самого Bruce, принаймні, схожість аж надто вже помітна.

Будемо відвертими: ‘Senjutsu’ – це не шедевр у порівнянні з ‘Fear Of The Dark’ чи ‘The Number Of The Beast’, але й гурту це навряд було потрібно – шедеврів у них і так достатньо. Проте назвати альбом поганим я теж не можу. Безперечно, він має недоліки, та переваг, на мою думку, все ж більше. Звісно, зараз хтось скаже, що «Iron Maiden закінчився у 2000-му (чи ще раніше), і почалося щось незрозуміле». Але як я вже казав, такі гурти можуть собі дозволити взагалі не випускати нову музику, бо й старої вистачить із головою. Тим не менш, вони випускають, і музика виходить хорошою чи, щонайменше, непоганою.

‘Senjustsu’ вийшов третього вересня на лейблі Parlophone Records.

Текст: Droll
Переклад: Danka Popova

English: Antichrist Magazine


Якщо Вам подобається те, що роблять Daily Metal і Радіо GARTA, Ви можете підтримати нас на Patreon.

Become a Patron!