Якби екзистенціалісти обирали собі гімн, то скоріше за все ним би стала одна із композицій Paradise Lost. Ці англійці знаються на самокопанні, рефлексії і на втіленні своїх філософських роздумів у музиці. Вже протягом 32 років колектив задається складними питаннями буття, перекладаючи їх на універсальну мову важкої музики. При цьому їм постійно вдається вносити новизну у кожну свою платівку.
Від живого виступу такої банди не очікуєш на грандіозне шоу зі спецефектами та якимись несамовитими активностями як-то слем чи мошпіт. Натомість є передчуття якогось душевного свята, якогось особливого спокою і темної радості. Це все ж таки отці gothic metal.
Гріли легендарних британців сербсько-швейцарський гурт Evolucija. Їх виступ запам’ятався потужною подачею гітаристів і симфонічним звучанням. Музиканти також виконали кавер на славнозвісну композицію гурту The Cranberries “Zombie”, чим приємно здивували публіку. Хоча як завжди знайшлися і незадоволені розігрівом (but who cares? :))
Порадувала також і якість звуку під час їх виступу, адже досить часто звук на розігріваючих гуртах підводить. Та й на хедлайнерах теж, але в цей вечір все було чітко і професійно, і ніщо не заважало повній залі фанів насолоджуватися музично-магічним дійством.
Paradise Lost – гурт вже не молодий (у 2020 хлопці святкують 32-гу річницю своєї творчої діяльності), але, що приємно, серед його поціновувачів досить-таки багато людей молодого віку. Зала була переповнена фанами усіх вікових категорій. Не буде перебільшенням сказати, що Paradise Lost об’єднують покоління. Під відкриваючу “Enchantment” однаково раділа і молодь, і люди поважного віку, і підвипивша категорія вічно-молодих-душею.
Дійство на сцені переносить нас у далекий 1995 рік, коли світ побачив проривний і шедевральний альбом ‘Draconian Times’, який став п’ятим у дискографії гурту. Музичні критики називають цей альбом чимось середнім між «різким, гнітючим goth rock і тріскучим heavy metal».
Наступний трек у сет-листі київського концерту – “From the Gallows”. Тягучий, думовий саунд у поєднанні із фірмовим гроулом вокаліста Nick Holmes – ось за що багато хто й полюбляє гурт у їхньому doom death амплуа. Взагалі весь їх останній альбом ‘Medusa’, який вийшов у 2017 році, – це повернення до свого думового коріння, але вже у більш виваженій манері. Експерименти і загравання з industrial i pop мотивами – це, звичайно, цікаво, але старий-добрий gothic doom багатьом прихильникам все ж таки більше до вподоби.
Найдраматичнішим, найепічнішим і найвражаючим моментом цього вечора (увага, суб’єктивна думка!) можна вважати виконання треку “Requiem” з 11-го студійного альбому ‘In Requiem’ (2007). Ось що каже Nick Holmes про цю пісню у прес-релізі: «Ця пісня – про страх, я постійно пишу про страх. У дорослому віці страх проявляється зовсім інакше, ніж у дитинстві, але почуття таке ж саме, коли воно виникає несподівано. Що стосується назви “Requiem”, то важка музика взагалі-то не підходить для похоронів, але, сподіваємось, деякі з цих пісень [з цього альбому] можуть до цього наблизитись». Не знаємо як щодо похоронів, але на концерті цей трек звучав неперевершено, і навіть насиченіше і потужніше, ніж у студійній версії.
«Ми були зовсім юними тінейджерами, коли написали цю пісню. А зараз ми вже старі засранці, хе-хе!» Так Nick Holmes оголошував виконання старої-доброї “As I Die” з альбому ‘Shades of God,’ на якому Paradise Lost майже зовсім відійшли від впливу doom/death.
Посилання на альбом: https://flic.kr/s/aHsmLmiSxz
«Коли ми граємо цю пісню, я відчуваю себе Пітером Пеном від death metal», – жартує харизматичний фронтмен перед виконанням легендарної “Gothic” з однойменного альбому, яку останній раз гурт грав наживо у 2018 році. Тут найолдскульніші фани пустили скупу готичну сльозу, пригадуючи далекий 1991 рік, коли й відбувся реліз епохальної платівки, яка задала тон багатьом doom та gothic командам. Л – легенди!
Звичайно, ніхто б не відпустив музикантів без виконання їх супер-хіта “Say Just Words”. Щедрі британці знали про це, тому останньою зіграли на біс її, а перед нею безпросвітну “No Hope In Sight” і фірмову “Faith Divides Us – Death Unites Us”. Ідеальне меланхолічне завершення по-справжньому зимового вечора п’ятниці.
Фото: Олексій Тишевський
