«Два попівдеця». Цей вираз – не образлива лайка, а пропозиція, яку колись висловив знайомий гуцул, пропонуючи взяти до казанка з бограчем дві півлітрові пляшки горілки (1 л = 1 дм³).
І ця хмільна асоціація не випадкова: концерт Children of Bodom, що тривав майже два по 50 хвилин, був виступом шалених фінів, а вони – відомі знавці алкоголю. Скажу чесно, я не великий шанувальник горілки, але якщо вже її пити, то нехай це буде «Finlandia»… Ні, є, звичайно, більш якісні і дорогі напої цього виду, але, поклавши руку на серце, усяке очищення сріблом, корою берези або святим духом є справжніми маркетинговими понтами, які не мають відношення до якісного напою з Фінляндії.
Більшість концертів, які довелось мені відвідати цього року, були наповнені зайвим понтами, пафосною показухою, що не має відношення до металевого угару. Виступ Alexi Laiho & Co. був відвертим і щирим, не містим ніякої сценічної героїки або надзвичайних постановочних трюків. Вони вийшли і зіграли! Мені навіть здалося, що виступ у клубі – то саме їх формат, але знайомий музикант сказав, що і на великих майданчиках у них було те ж саме… тільки сьоркл-піт побільше буде.
На жаль, зал Арт-заводу «Механіка» був напівпорожнім, і це дивно, бо фіни грають мелодійну і майже попсову версію агресивного металу. А може, така доля усіх компромісів? Але велика доля death у їх напої була відчутна. Концерт почався з питання: «Are You Dead?… Are You Dead Yet?». Відповіді біли зайвими… І понеслося.
Сам виступ відбувався у рамках туру-підтримки виходу нового альбому ‘Hexed’, сет-лист тактично включав нові пісні серед старих. Для мене це було в якійсь мірі показово – новий альбом непоганий, але до пекельного вогню хітів перших альбомів явно не дотягує.
Кажучи чесно, для мене Children of Bodom закінчились у 2005 році, окрім титульної пісні альбому того року, з якої починався цей концерт. Напередодні концерту я побажав освіжити у пам’яті деякі записи, і виявилося, що в живих не залишилось жодного диска: CD ‘Something Wild’, ‘Hatebreeder’, а особливо ‘Follow the Reaper’ загинули смертю воїнів у програвачу автівки, ми їх заслухали до справжніх дірок, бо кращої музики для того, щоб підбадьоритись у дальній дорозі, майже не існує.
Усі старі пісні, що звучали на концерті, були справжнім м’ясом – подяка тим, хто ставив звук. Все на рівні: барабани – чутні, але не впадають у низкочастотний бухкіт модної дискотеки, гітари пробивають у середній частоті, а головне – клавіші не звучать писклявою попсою, як на студійних записах. Death як є death, хоча і з певними прикрасами мелодики. Перед тим як показово піти за куліси і чекати там благання натовпу знову зіграти, вони виконали “If You Want Peace… Prepare for War”, що є дуже актуальною темою для нас.
Фінальна частина почалась із “Follow the Reaper”, і можна було слідувати за вбивцею хоч на край світу, але до кожної бочки меду знайдеться своя ложка… відомо з чим. Останнім, що звучало, було падіння – “Downfall”. Я й без того не люблю манеру клавішників повертати інструмент клавішами догори і, відповідно, до глядача – дивись, як я швидко граю гами – так ще сама по собі композиція є суцільним зібранням барочних п’єс та фуг, що бігають між гітарою і синтезатором, наче то не death metal, а виступ солоденького Stratovarius… Ось навіщо добру горілку прикрашати есенцією журавлини та іншою фруктовою хімією? Але на кожний розсуд є і свій смак.
А в цілому – «Льоха, запалюй!», і Льоха запалив! І натовп синхронно хитав головами, мотиляючи довгим волоссям і зовсім лисими макітрами, а зала все ж була напівповною, а не напівпорожньою.
Текст: ДядьКость, що з Темної Сторони
Фото: Evgesha Sidorshin
