Піти по-німецьки. Scorpions знову в Києві

Scorpions. Реклама не потрібна. Їх вкотре останній приїзд вкотре об’єднує Україну. Палац Спорту вмістить усіх: від школярів та пенсіонерів до народних обранців.

Від виходу платівки Crazy World пройшло 28 років… А чому б не зіграти тур? Отож-бо, немає приводу не випити не зіграти концерт. Хіба щось змінилось? Світ же все рівно крейзі.

Саму «титулку», до речі, не зіграли: після відео-інтро вдарили свіжо-старою “Going Out With a Bang”. Складно оцінити ступінь розкрученості цієї композиції порівняно з класикою гурту, але з першими її акордами публіка завила так, ніби на сцену спустились боги. Хоча… Чому ніби? «Скорпи» уже давно є частиною нашого пантеону героїв, одним із музичних символів нашого минулого… Це був момент, коли тисячі людей, без перебільшення, доторкнулись до історії… А ще тисячі просто зустріли старих друзів, які були з ними все життя. Доторкнулись до своєї юності… Або юності своїх батьків.

За цими урочистими думками нечутним ураганом пролетіла дебютна пісня. Без зайвих розмов її змінила “Make It Real”, «відкривашка» легендарної платівки Animal Magnetism 1980-го року. Іще одна гідна ювілярка наступного року. 40 років, Клаус!

Перші дві композиції показали, що «Скорпи» перебувають у гарній формі, але виявилась, що це була лише розминка перед неймовірною зв’язкою двох важковагових бойовиків: “The Zoo” й “Coast to Coast”. Прекрасна відповідь для критиканів, що називають німців «баладним гуртом». Музиканти довели, що не гірше за AC/DC i Accept можуть грати один риф протягом 5 хвилин, не викликаючи при цьому бажання запустити на сцену щось важке.

Пісня чи то пак – номер, чи ще краще – підхід, розпочався з ритмічного похитування Rudolf Schenker і Paweł Mąciwoda на містку, поки herr Meine уривисто кидав у мікрофон речення. Але досвідчені фанати знали, що найсмачніше лише попереду: на третій хвилині Matthias Jabs виконав соло на talk box.

Не встигли слухачі оговтатись, як на них посипались важкі ноти “Coast to Coast”, що завершилась феєричним виходом на місток одразу усіх польових гравців (і навіть herr Meine захопив гітару) для виконання майже двохвилинної коди. Та, напевно, ця кода означала не що інше, як підготовку до традиції гурту зразка туру «Crazy World»: десятихвилинного medley з композицій 70-х років: “Top of the Bill”, “Steamrock Fever”, “Speedy’s Coming” та “Catch Your Train”. І, судячи із задоволених посмішок, чимала частина людей із задоволенням побачили б наживо ці пісні ще в момент їх виходу. А інша частина, хоч на секунду, але задумалась, що означало би жити в ті часи, коли динозаври хард-року бродили серед квітів життя…

А «Скорпи», як знали, підігрівали ностальгійну атмосферу. Спочатку одним із найсвіжіших номерів – “We Built This House”, синглом із крайньої (ну не повертається язик, щоб сказати «останньої») платівки гурту. Композиція метафорично розповідає історію самого колективу, і весь зал підхоплював клич «We built this house on a rock!», знаючи, що вони теж є у цьому будинку. Що вони і є цією скелею. І зовсім не проти бути цеглинками у стіні будинку під назвою «Scorpions».

А з обличь музикантів не сходили посмішки. Вони були задоволені своїми фанами. І самими собою. Адже довели, що здатні писати прості та зрозумілі пісні, навіть перетнувши 50-річну межу існування колективу. «Справа не у запрошених сонграйтерах, – вирішив довести Matthias Jabs, – ми ще не втратили хватку!». І першими ж нотами інструменталу “Delicate Dance” підкинув зал догори. Філігранна техніка і неймовірна мелодійність на будь-якій швидкості… Таким може похвалитись не кожен гітарист навіть серед титанів хард-року.

А ось herr Matthias скидає електрогітару і, поки herr Klaus дякує українцям за їх любов, бере до рук акустичну гітару і починає повільно перебирати акорди. “Send Me An Angel”. Після вітальних вигуків настає декілька секунд майже медитативної тиші. Чути, як у залі тремтять душі. Адже це майже псалом. Майже молитва. На приспіві одинокі викрики зливаються у єдиному «Ось я, перед Тобою! Чи пошлеш Ти мені вісника?». І Klaus відповідає: «Не бійтесь. Вісник прийде. Навіть серед бурі ви знайдете собі тихе місце, а по дорозі шукайте троянди. І єдине, що Вам загрожує – всього лише їх шипи…» І троянди одна за одною полетіли на сцену. Із залу. Для когось Klaus і став вісником.

І ось, коли ти вже думаєш, що нічого в цьому світі кращого вже бути не може, що ось вона – істина, що нехай ангели вже забирають тебе на небо, адже усе найкраще ти вже побачив і зрозумів, ти чуєш свист. Знайомий свист, який не сплутати із жодним іншим свистом. Свист, який уже звучить у вашій голові. Саме той свист, який і зібрав цей натовп.

Яку би пісню ми не називали своєю улюбленою, скільки б не заглиблювались у дискографію гурту, але усі ми прийшли саме заради неї. Перший танець батьків, останній танець на шкільній дискотеці, перший плакат на стіні, остання крапля перед тим, як покласти на стіл партійний квиток…

Історія у кожного своя. Й історія у всіх нас одна. І ми всі єдині. Як у світі, де існує ця пісня, люди можуть не бути братами? Ось же вони, співають, навіть коли пісня уже завершилась… Певно, Scorpions щось знали (або щось напророчили), коли помістили цю композицію на платівку під назвою ‘Crazy World’.

Втім, Scorpions знову не залишають часу пофілософствувати. Музиканти розганяють ліричний настрій пустотливою “Tease Me Please Me”, після чого за справу береться «о, це ж чувак з MotörheadMikkey Dee.

Екс-драммер Леммі вкотре довів, що хеві-метал цілком вписується у стилістику Scorpions, знесилено опустившись на установку після швидкісного барабанного соло, але Rudolf Schenker, що вибіг на сцену у чорному капелюсі, та Matthias Jabs не дали жодної зайвої хвилини відпочинку ні залові, ні своєму ударнику, підготувавши іще одне убивче комбо: “Blackout” і “Big City Nights”.

Публіка шаленіла не менше за чоловіка із розтиражованої по сцені обкладинки однойменного альбому. О ні, цей world навіть не crazy, він mad, він insane, і кожен у залі відчув цю нотку скаженого драйву, і уже знову здавалося б, що краще не буде – ось він, черговий пік виступу, але так думалось до перших штрихів неймовірного рифу “Big Сity Nights”, який зміг поєднати агресивний натиск “Blackout” з легким фліртом “Tease Me Please Me”. Після чого було довге прощання, автографи і поклон перед публікою…

Та звісно ж, ніхто не думав прощатись надовго. Після декількох хвилин скандування «Wewantmore», «Scorpions» та ряду інших нечленороздільних звуків, музиканти знову з’явились на сцені.

«Still loving you, Ukraine». Еталонна рок-балада. Композиція про нещасливе кохання, яка зробила щасливими тисячі людей за один день. Ми знаємо кожну її ноту, ми відчували кожну її емоцію. Тут і «time, it needs time», і «Ill fight, babe, I fight», і «Love, our love just shouldn’t be thrown away» і, звичайно ж, «Іf we’d go again аll the way from the start», і, само собою, дивовижні гітарні хитросплетіння від Rudolf Schenker і Matthias Jabs

А тим часом herr Klaus знову заводить «Here I am. І herr Rudolf починає награвати еталонний хард-роковий риф. І усі разом вони творять останнє диво цього вечора, останній перфоманс, який, попри логічну завершеність, не дає змоги знайти затишне місце серед шторму, не дає оговтатись від шаленого натиску…

Scorpions | Palace of Sports | 12.11.2019

Посилання на альбом: https://flic.kr/s/aHsmJkwBid

Звичайно, вони не боги. Але ми слухаємо їх. Ми знову ідемо на їх останній концерт. Для кожного покоління українців вони знаходять щось своє. І для усіх живих поколінь вони знаходять щось спільне.

Ми далі слухатимемо їх. Далі дивитимемось на них. Ось же вони: берет Клауса, кашкет Матіаса, темні окуляри Руді… Біляве волосся Міккі. Так, він тут недавно, але сидить упевнено, неначе старий друг, що зайшов на хвилинку, але вже четверту годину ви травите армійські байки. Він свій.

Просто це Scorpions. Не кожен гурт стільки існує, скільки вони прощаються. Адже ніякий вітер змін не може зруйнувати будинок, збудований на камені.

Фото: Сергій Ярошевський