Septicflesh у Києві: майстер-клас темного мистецтва

9 жовтня Septicflesh повернулися до Києва з уже не дуже новим альбомом ‘Codex Omega’.

У чому різниця між melodic death metal і symphonic death metal? Septicflesh дадуть Вам відповідь дуже швидко. У першому випадку жорсткі рифи пом’якшуються клавішами/трубами/сопілками/мелодійними приспівами etc. Все залежить від фантазії конкретних авторів. У Septicflesh все було навпаки. Самі лише симфонічні плейбеки їх без електрогітар і бластбітів було б слухати куди складніше. Саме від таких труб упали стіни Єрихону. Саме під такі труби древні боги та герої скидали титанів у прірву. Саме в такі труби дутиме Гавриїл, коли пробудяться мертві.

І мертві пробудились. Не зважаючи на середу і важкий робочий день. Симфонічне інтро викликало відчуття, ніби зараз відкриються брами Аїду, і звідти вирвуться древні потвори. Але на сцену вийшла четвірка музикантів, а з динаміків полилась “Portret of a Headless Man”. Безголова людина. Безконтрольний хтонічний монстр сучасності. Антиутопічно звучали і заклики наступної композиції – “Pyramid God”. У її давньоєгипетських мотивах ховався цілком собі матричний бог. Та енергія концерту не залишала часу для філософських роздумів. Уже третя за рахунком композиція, “Martyr”, створила людський вир у центрі залу, якому позаздрили б Сцилла й Харибда.

Вбивчою трійцею пронеслись залом “Prototype”, “Enemy of Truth” i “Communion”, заражаючи людей пекельними трубами й заряджаючи їх на слем. Та однією із найочікуваніших, судячи з реакції аудиторії, стала “The Vampire from Nazareth”. Назва композиції, присвяченої тамплієрам та їх методикам, не містить поля для двозначного трактування, і кожен з присутніх кинувся у свій власний хрестовий похід. Хтось – проти власних демонів, а хтось – разом із ними.

Оголошуючи наступну композицію, фронтмен гурту, Spiros Antoniou, влаштував такий собі міні-квіз для знавців творчості Septicflesh й міфології древніх народів. На початок оповіді про древніх напівбогів зал активно відреагував викликами “Anubis!”, “Prometheus!” і навіть “Nephilim”, але вірною виявилась друга здогадка. Майже заголовна пісня передостаннього альбому гурту, що розпочинається з оманливо меланхолійного акустичного інтро, переростає у справжній драматичний твір, цілком під стать історії найвідомішого із титанів.

Перед виконанням похмурої “Persepolis”, симфонічні інтерлюдії якої ідеально підходять для вбивчого слему, Spiros Antoniou закликав натовп утворити wall of death. І люди накинулись один на одного з тією енергією, що й фаланги Олександра Македонського на величну столицю Перського царства майже дві з половиною тисячі років тому.

Поки дух хоробрих македонських воїнів покидав учасників побоїща, музиканти почали грати акустичні акорди “Dante’s Inferno”, «відкривашки» крайнього альбому гурту, Codex Omega, і завершального треку основної частини шоу. Почувши таку звістку, фани, немов забувши про вихід «на біс», створили дев’ять разів по дев’ять кіл відчайдушного circle-pit’у, поки Septicflesh не зникли зі сцени.

Очікування гурту тривало декілька коротких, але напружених хвилин. Замовкли труби й барабани. Древні боги покинули поле бою. Але дух битви не покидав героїв. І возносили вони до неба свої крики, закликаючи богів повернутися. І заклики їх почуті були. Та явився їм не Тор, не Зевс чи Прометей, а лише похмурий “Anubis”, шакалоголовий страж терезів. Але зустріли воїни його криками радості, адже чистими були душі їх. І “A Great Mass of Death” не жах вселила у серця їх, а радість. І кинулись воїни в останню битву свою. І стояв, наче пророк, над ними Spiros Antoniou і говорив їм: кожен із вас – герой. Кожен – майстер. Кожен – художник. Кожен – творець власного Всесвіту. І хай платить кожен велику ціну за це, але такий наш хрест і такий наш дар. Наша слабкість і наша сила. І хай темним є мистецтво творіння, та була лише темрява спочатку, і буде лише вона в самому кінці, як починається життя з подиху і ним же воно закінчується. І всі ми єдині в цьому. Ми – це заражена плоть Джека. Ми – це розбита печінка Прометея. Ми – це звіряча кров у жилах Анубіса. Ми – це чорні стіни Персеполісу. Ми – це темні художники Всесвіту. Нескінченно одні й нескінченно єдині. Мільярди Всесвітів, що зливаються в один. І хай у ньому буває мало світла, та не меншою є краса і велич його. Такою була Альфа, і буде такою Омега.

Septicflesh | Bingo | 09.10.2019

Посилання на альбом: https://flic.kr/s/aHsmHLoHkv

Фото: Олексій Тішевський