Цього понеділка, 25-го червня, усі, хто скучив за буремними вісімдесятими (або з поважних причин їх просто не застав), могли по самісінькі вуха поритуни в атмосферу тої епохи. Бо київський клуб ‘Atlas потрусив американський глем-метал гурт Steel Panther.
Хоча ці гламурні покидьки до України доїхали вперше, я вже була із ними знайома. Чотири роки тому я вцінила божевілля, що коїлось під час їхнього сету на фестивалі Wacken Open Air. Та сам гурт не такий страшний, як його прихильники: в останню ніч феста під моїм наметом зібралося з десяток шведських фанатів, які до ранку змагались у цитуванні текстів Steel Panther та обговорювали неземну красу басиста. Здається, затикаючи вуха, думала я, що цей гурт – дещо більше за смішну пародію на смішний жанр.
Але зважаючи на відносну невідомість Steel Panther у нас, перед концертом я трохи хвилювалась: не хотілось ковбастись у напівпорожній залі. На щастя, дарма. А спостерігати за публікою виявилось окремим задоволенням: з огляду на гротескну “вісімдесятність” гурту, глядачі свою уяву не стримували. Тут були й рожеві лосини, й вибілені кучеряві зачіски, і шкіра на голе тіло. І, звичайно, були й брутальні пузаті металхеди, що всім своїм виглядом показували: “Ми прийшли сюди тільки щоб повитріщатись”.
Під heavy metal 80-х зала потроху наповнювалась. Нарешті плейбеки змінились інтро, і на сцені з’явились Steel Panther. Першим, щось меланхолійно пожовуючи, вийшов ударник Stix Zadinia. За ним, зірвавши просто шквал овацій, виплила головна окраса гурту – басист Lexxi Foxx із незмінно млосними очима та фірмовим дакфейсом. Останніми вибігли гітарист Satchel та вокаліст Michael Starr і, привітавши глядачів, вжарили стартер “Eyes of the Panther”. І зал скипів.
Після першої ж пісні Steel Panther нагадали, що їхні концерти – це не лише музичні перформанси, а й екстремально-нетолерантні стендапи, і ще невідомо, що тут головне. Ще не стих останній акорд, а Michael Starr проголосив, що, хоч вони в Україні виступають вперше, але всіх українських путан у Німеччині перетрахали. Без презервативів, бо всі трипери вже з ними. Хвилю жартів перехопив гітарист Satchel. Згадавши для початку, як його українська бабця на Різдво готувала на всю родину кристалічний метамфетамін, він вирішив похвалитись: “До речі, я знаю пару слів українською! (Дивиться на долоню) Pokazhit’ tsitsi!” Забігаючи наперед, цього вечора він багато що розповів про вокаліста Michael Starr. І що познайомились вони у 1981 році, коли тому було лише 45, і для чого він використовує мікрофон, і що (підглядаючи на долоню) “…u niogo malenkiy pisiun”. Що робив весь цей час басист? Звичайно ж, поправляв макіяж. Дивлячись у рожеве люстро, брендоване його неперевершеним ликом.
Проспівавши ще кілька пісень та порадивши деяким глядачам у день повноліття розщедритись на “Asian hooker”’, Michael Starr вхопив мікрофона та зник. Гітарист проводив його поглядом та, відпустивши пару жартів про схожість мікрофонів та вібраторів, вийшов уперед. “Нарешті я можу уявити себе гітаристом Rush“, – промовив він та вдарив по струнах під ударку. З другої спроби до нього приєднався і басист, і почався джем, що непомітно перетворився на вступний риф з “Crazy Train”. Не встигла публіка отямитись, як на сцену із викоченими очима вибіг Оззі Озборн. Тобто, Michael Starr у образі Оззі, – навіть фірмові посмішку та ходу відтворив, – і хором з глядачами затягнув про шалений потяг. Під кінець пісні на сцену вибіг здоровенний сек’юріті та, поганявшись за “зіркою” кілька кіл, загорнув “Оззі” в рушничок та вивів зі сцени.
За ними пішли й басист з ударником. Satchel залишився сам. І відірвався на повну, потішивши залу ледь не всіма класичними рифами: від “Iron man” і до викрутасів від Yngwie Malmsteen’а, настукуючи собі при цьому ногою на бас-бочці замість Stix’а. І м’язами похизуватись він теж не забув. Завершилось соло прискореною, а тому шаленою темою з фільму “Звуки музики” (“До, ре, мі…”), після якої решта гурту повернулась, та, взявши інструменти, вгатила “Poontang Boomerang”.
Взявши ще одну паузу на жарти та залицяння, музиканти неспішно визначились із жертвою, яку й покликали на сцену. Вийшла дуже мила (і, як виявилось, кмітлива) дівчина на ім’я Олександра. “У тебе є бойфренд? Є? Він тут? Ага, ну тоді в тебе сьогодні п’ять бойфрендів”, – знайшовся Michael та повернувся до зали. “Чувак. Слухай уважно. Якщо ти її любиш, ти маєш прямо зараз вийти на сцену та освідчитися! (змінюється в обличчі) Хлопче, стривай, ми ж пожартували”. Потроливши хлопця ще трохи, Steel Panther переключились на дівчину та почали її розпитувати про її гастрономічні вподобання. “Цукерки любиш? А яблука? А виноград?” Втомившись від городної теми, Олександра забрала в Майкла мікрофон та мило відказала: “I don’t want anything from you, guys“. Їй-бо, їхні фейси треба було бачити. Та хлопці швидко оговтались від шоку, посміхнулись ще ширше та затягнули ліричну баладу “Girl from Oklahoma”, щоразу підморгуючи на словах: “Come on, come on baby, suck my balls all night“.
Але Steel Panther не були б собою, якби вдовольнились лише однією дівчиною: обрати наступну довірили Олександрі. А потім ще одну, і ще одну… На шостій дівчині на сцені музиканти проголосили, що вже мають майже “Seventeen girls in a row” та вдарили по струнах. Із першими ж акордами потік дівчат лише посилився. “Скоро кворум зберуть”, – подумала я на тринадцятій. Таки зібрали. А до кінця пісні навіть перевиконали – на сцені віджигали з двадцять відчайдушних фанаток. Побачивши їх, пузаті металхеди з початку статті помітно пожвавились, а під кінець треку вже навсю скандували: “Boobies! Boobies!” Гітарист підтримав: “Pokazhit’ tsitsi! Pokazhit’ tsitsi!” Не допомогло: дівчата так і не роздяглися. Ані тоді, ані під бойову “Gloryhole”. Після неї Steel Panther знову завернули на романтику та зіграли ще одну баладу. “My heart belongs to you…” – лірично виводили музиканти, “’... but my cock is community property” – дружно підхопила публіка. Нафоткавшись з дівчатами (без селфачка з басистом, здається, не пішла жодна) та відпустивши їх під розчароване ниття: “Бу-у-у-у-у!!! Цього ми від вас не чекали!” – музиканти вальнули свій знаковий трек “Death to all but metal!” та втекли зі сцени.
Ха! Хто б їх так просто відпустив? Після короткої паузи “зірки 80-х” повернулись та потішили публіку не менш пам’ятним “Party All Day (Fuck All Night)” та попрощались. Тепер вже остаточно. А трек залишився із глядачами як мінімум до найближчої станції метро. А як максимум – ще на тиждень вперед.
І знаєте, що? Це було круто. Цинічно, вульгарно, місцями навіть тупо – але чорт забирай, як же весело! Гадаю, після цього концерту армія фанатів Steel Panther отримала своїх новобранців. Які готові щодня гуляти так, наче завтра – Кінець світу. Разом із своїми кумирами.
