Насувається небезпечна зараза. Градоправитель видає указ про закриття міста на карантин. Віряни розпочинають хресну ходу. Новина: до міста повернулись вампіри. Їх уже бачили на вулицях, а у бондара зникла коза. Декілька сотень людей, одягнутих у чорне, зібралися у темному залі. Це не середньовічна хроніка, не ілюстрація вікторіанського роману, навіть не злитий сценарій нового сезону «Відьмака». Це Київ. 11 березня, 2020 рік. Клуб ‘Atlas. Концерт гурту The 69 Eyes.
Фінські рокери (металісти, готи, гот-н-рольщики, вампіри, в залежності від того, хто визначає) The 69 Eyes (скорочено від «69 очей Ктулху», в залежності від того, хто рахує) відвідують Київ вже втретє, щоб порадувати любителів «готичної» музики. Слово «готичної» взято в лапки недарма, адже бачення свого стилю в музикантів доволі своєрідне, і нагадує скоріше пародію на модну в 2000-х роках течію. Чого, втім, музиканти ніколи і не приховували.
Колектив, що почав свою кар’єру, граючи тру-скандинавський glam metal, під впливом гітариста Stratovatius і згадавши коріння власного басиста Archzie, учасника першого фінського post-punk gothic rock гурту під назвою Syyskuu (так, вони ще у 1983-му році уміли вибирати круті назви), перейшло на модний тоді gothic rock. Забігаючи наперед, це рішення було вдалим, адже прекрасно розкрило глибокий низький вокал вокаліста Jyrki 69, та й решта учасників органічніше виглядали в образі суворих північних готів, аніж гарячих фінських рокерів.
«Продались!» – залунали обурені голоси чотирнадцяти їх відданих фанів. «Та то ми пожартували!» – відповіли музиканти. «Йой, най буде!» – сказали фанати, вимкнули режим ненав’язливої фінської люті й почали чекати нових альбомів. І їх фани виявились найвідданішими, переживши декілька змін стилів, хітових і не дуже альбомів, а гурт завдяки їм безболісно пережив фінансову кризу 2008-го року, що співпала із занепадом готичної музики, й продовжує вважатись мейнстримом навіть сьогодні.
І от, видавши свій ювілейний (за готичним літочисленням) тринадцятий альбом, The 69 Eyes вирушили на чергову світову зустріч зі своїми фанами. Відігравши концерт у Львові та записавши відеозвернення на фоні готелю “Дністер”, вони вирушили до Києва…
Черга біля клубу ‘Atlas зібралась уже о пів на сьому, й попервах зовсім не нагадувала збір любителів готичної музики, а з урахуванням безхатька на сходах сусіднього «Сільпо» взагалі виглядала як черга до аптеки. Тим не менше, до відкриття дверей людська вервечка сягала світлофора на розі кварталу. О 19:00 двері клубу, якому на три години судилося стати готичним собором, розчинилися, і люди почали рівномірно заповнювати простір між сценою і баром. А рівно о восьмій зал заполонився фіолетовим димком, і перед очима публіки постали стімпанкові постаті музикантів гурту Violet Raymoor.
Київські дарк-синт-готик-рокери ввічливо представили композиції зі своїх перших двох міні-альбомів, які розповідають історії вигаданого міста Вайолет Раймур. Наживо гурт прозвучав набагато важче і насиченіше, ніж у записі, тому вже на першій пісні слухачі почали зацікавлено спостерігати за сценою, а вже на третій композиції – свіжому синглі “Дівчина-морок і фавн” – зал скаженів так, наче зібрався тут саме на Violet Raymoor: індустріальні синт-поп ритми поєдналися з електрогітарами в кращих традиціях гот-металу, а підхід до виступу був відповідальним і продуманим, завдяки чому гурт тримався на сцені надзвичайно сучасно.
Пунктуально вклавшись у сорок хвилин, Violet Raymoor залишили сцену, й о 21:00 під звуки похмурої класичної музики на неї піднялись винуватці свята. Вечірка розпочалась із «відкривашки» крайнього альбому гурту, композиції “Two Horns Up”, записаної в дуеті з пекельнозвісним Dani Filth. «Люцифер танцює біля твого лікарняного ліжка, лікар кричить: “хіба ти ще не помер?”» – такими словами розпочинають свій виступ вічні оптимісти і продовжують: «Два пальці догори – ніколи не відступай!».
Чи не занадто бадьоро для п’ятдесятилітніх готів? Аж ніяк – ніби читає наші думки Jyrki 69 і починає скрімити на приспіві і майже гроулити на другому куплеті. Скрім, Карл! Гроул, Карл! У The 69 Eyes! Усі хейтери, усі, хто говорив, що Юркі вже не торт і що останні альбоми були вимученими, негайно мусили заткнутись і покинути зал. Але таких і не було. Продовжуючи актуальну нині тематику, наступною в плейлисті стояла “Never Say Die”. Пісня, у якій Jyrki 69 доводить, що йому можна постіронічно римувати слова “salvation” і “direction”, не кажучи вже про “cry” і “die” – все одно публіка буде шаленіти й скандувати їх один за одним.
«А чи всі київські вампіри тут?» – запитує фронтмен колективу і розпочинає композицію про дівчину-примарного гонщика на ім’я Cheyenna. За словами самого маестро, він просто наспівував слово “Чаєнна”, а вже потім дізнався, що це – жіноче ім’я, й написав історію про дівчину-байкера, яка з’являється нізвідки уночі.
Далі настала черга компліментів київським дівчатам, які прекрасні й без вампірства. Їм була присвячена композиція “Perfect Skin”. «У тебе прекрасна шкіра й диявольська посмішка», – заявляє зі сцени похмуро-грайливий рокер, і ми прощаємо йому цей штамп, бо усі розуміють, наскільки усе це не всерйоз. «Ми – як два пальці однієї руки», о «Betty blue», – продовжує іронізувати Jyrki 69. «Я втечу з тобою до синеви твої очей», – говорить він тоном, якому не можна не повірити, навіть якщо очі твої зелені чи карі, та й взагалі-то ти хлопець.
«Ми взагалі-то дуже круті рок-н-рольщики, – по завершенні пісні сказав Jyrki, – наша місія – нести вогонь рок-н-ролу через роки, і зараз ми зіграємо пісню ніби прямо із 1959-го року!». Таким чином була оголошена “Borderline”, одна з найповільніших і найспокійніших композицій гурту. Римуючи цього разу вже «die» і «cry», Jyrki 69 створює полотно, душевності якого могли б позаздрити самі Scorpions. Вокаліста гурту не раз називали готичним Елвісом, а в цій пісні він постав нуарним Джонні Кешем.
Зазвичай, наступним номером після таких композицій ставлять міцний бойовик, щоби знову завести публіку, але The 69 Eyes не пішли простим шляхом, кинувши наступною розмашисту повільну «закривашку» свого крайнього альбому – епічну семихвилинну “Hell Has No Mercy”, яка звучить в дусі блексаббатівської “Seventh Star”. І лише після цього у зал було кинуто бомбу під назвою “Crashing High”.
Концерт розвивався по висхідній: свіженька драйвова “Black Orchid”, перевірений хіт “The Chair”, іронічна “27 & done” із закликом «давайте усі помремо молодими, це так легко і весело» розігріли публіку до максимуму, щоби підвести її до групки серйозніших пісень-присвят. Першою із таких стала “Wasting The Down”, пісня пам’яті Джима Моррісона, в якій згадується липнева ніч 1971-го року в Парижі. Друга – “Feel Berlin” – присвячена Девіду Боуї та містить відсилки до його творчості Берлінського періоду. Третя ж (можливо, найвідоміша композиція «очей») – “Brandon Lee”, в якій Jyrki 69 копіює сміх Ворона. Єдина пісня, у якій звучав сміх. І єдина, у якій не хотілось сміятись.
На цій ноті музиканти покинули сцену. Та всі знали, що вони не могли завершити концерт просто так. Адже хітів і просто гарних драйвових та ліричних пісень у The 69 Eyes вистачило б іще на один такий самий сет. Тому рокери довго не затримувались. До мікрофона підійшов Jussi 69, барабанщик гурту, який вже 30 років стабільно виступає з голим торсом та створює відсилки до золотої епохи хард-року – по-перше, яскравою експресивною манерою гри з багатьма візуальними ефектами (нагадуючи Tommy Lee із Motley Crue), а по-друге, відповідно до традицій хард-року, створюючи сценічну пару з фронтменом, як Robert Plant і Jimmy Page чи Axl Rose і Slash.
Jussi викликав овації черговими компліментами вродливим київським дівчатам, після чого закликав фанів допомогти із початком наступної пісні, видавши у ритм «хей, хей, хей». Таким чином композицією “Framed In Blood” розпочався біс, який продовжила іронічна “Gothic Girl” – пісня про дівчину, що «носить сонцезахисні окуляри після заходу сонця», з якою Jyrki познайомився у Римі, а потім присвятив їй пісню. Скільки пісень з’явилось завдяки таким-от знайомствам? А скільки нових життів?
Посилання на альбом: https://flic.kr/s/aHsmLXje4L
Завершували виступ два шедеври гурту – драйово-ліричний і драйово-драйвовий: “Dance D’Amour” із «твої сльози приносять мені трохи Лондону» й “Lost Boys” із «сліпі хлопці ніколи не брешуть». Воістину, хто ще міг би так відкрито знущатись зі своїх фанів, ховаючи диявольську усмішку за темними окулярами, й при цьому отримувати такі порції любові? У чому їх секрет? В глибокому баритоні Jyrki 69, холодному й чуттєвому? У простих, але яскравих мелодіях, що врізаються в пам’ять так, що не спутаєш ні з ким? У текстах, в яких не розумієш, коли вони всерйоз, а коли – в сарказм? Чи цим таким відношенням до життя, коли не гріх посміятись навіть там, де гріх? Коли не ховаєшся від болі, смерті й страждань, а смієшся над ними, а заодно і над тими, хто занадто серйозно ставиться до своїх проблем.
Чого іще хотіти від людей, які, посилаючись на філософа Освальда Шпенглера, свій останній альбом називають «Кінець Заходу», головним синглом якого є композиція “27 – і досить”. Будь-хто, хто хоч раз чув про «Клуб 27», відсилку зрозуміє. Воістину, саме порції здорового чорного гумору й не вистачало нам перед очима вірусу. «Тому що коли все закінчиться, ти просто народжуєшся заново». А отже, «Тобі потрібен рок!».
Фото: Сергій Ярошевський
