Нащадки античної слави: концерт Rotting Christ у Харкові

Як колись казала нам лекторка з марксистсько-ленінської естетики: «Встрєча с прекрасним состоялась». Харків знов зустрівся з Rotting Christ. В останній раз вони були тут п’ять років тому. За цей час багато чого змінилось: греки видали ще дві потужні альбоми, а в Харкові з’явилось гідне місце для проведення такого роду івентів.

З цього й почну. Арт-завод «Механіка. Інша Земля» розташувався у будівлі цехів, з яких наприкінці 19 століття виїжджали чорні красені залізничних шляхів. Потім тут будували Т-34 та інші танки СРСР, та й зараз за стіною концертного майданчика створюється сучасний панцерний щит нашої Країни.

Я недарма пригадав мілітарне минуле, воно накладає певний присмак, і ви це зрозумієте. Але повернемось до місця події. Цей майданчик почав існувати, перш за все, як місце «молодіжної» культури. Усякі там стріт-фести, вулична їжа, дискотеки і «рейв/електро паті». Концерти, що відбувались, здебільшого були модною попснею від Бабкіна до Пошлої Моллі.

Все змінилось у 2018, коли тут вперше пройшов фестиваль Ragnard Reborn: Нове Коло. Найцікавіше було спостерігати за барменами: таке видовище як Horna чи Helheim вони могли уявити лише завдяки фільмам про кладовище і різанину 🙂 Після проведення у травні цього року вже другого фесту Metal East: Нове Коло змінилась і сама зала, і реакція все того же персоналу: багато хто з барменів були одягнуті у футболки Metal East, а з початком перших акордів якось синхронно почали хитати головою. Так культура проникає у «глубінку» 🙂

Щодо концерту Rotting Christ – все було очікуване, передбачуване і не могло містити жодних сюрпризів. Починаючи з ‘Theogonia’ 2007-го, греки кожні два-три роки видають «на гора» альбоми, які може і не містять якихось відкриттів, але мають стабільний успіх, що може комусь і здається комерцією. Це моя четверта зустріч з Rotting Christ, і кожного разу я не можу позбавитись від якогось дежавю, що переді мною не брати Толіс з Афін, а інша пара братів з альпійського міста Сьойн, для яких майже не важливо, хто грає зліва і справа, якщо старший у мікрофона на фронті, а молодший закриває тили за барабанами…

Але темперамент з Середземномор’я панує над розсудом з Гельвеції, і уся концертна програма виглядає як цілковита вогняна куля, що з катапульти сцени кинута у пекло зали. Я вже давно не бачив такий сьоркл-піт, в якому гацають юнаки і ті, яких юнацтво минуло у часи перших харківських «Коловоротів». Починаючи з хоральної увертюри у дусі катакомбного сінту і до останньої хвилини Сакіс, граючи три-чотири акорди і повторюючи майже один рядок тексту тримає, наче зачаровану, усю залу. Це не схоже на «стадіонний рок» з обов’язковим хоровим співом, це більш нагадує монотонну структуру молитви, де нескінченне повторювання – наче рух коло за колом, приголомшує і доводить свідомість до потойбічного трансу.

Rotting Christ + Hell:on | Kharkiv| 15.09.19

Повний фоторепортаж за посиланням: https://flic.kr/s/aHsmHd6h5m

Я розумію, що увесь виступ зрежисований, що кожен рух відрепетируваний у численних виступах, де вихід на авансцену, стиснутий до серця кулак чи вказуючий до неба перст очікуваний наперед, але сприймається як акція ad hoc – тут і зараз. І зовсім неважливо, що уся дія повторюється, що у численних зверненнях до публіки Сакіс плутає Харків з Києвом (аби не з Ростовом чи з Москвою), що у музичному плані це вже давно не екстремальний метал… Але настрій, атмосфера, що відтворюється зі сцени, така могутня і монолітна, як воїнське братерство, де відчуття сусіднього плеча важливіше за небезпеку попереду.

На концерті Rotting Christ я остаточно усвідомив, чому античні греки перемогли персів та дійшли до берегів Амудар’ї, Гангу та Нілу. У монотонно-ритмічному звучанні Rotting Christ чується поступ грецької фаланги, де той, хто стоїть справа, закриває своїм щитом лівого, а уся шеренга йде рівною і неухильною стіною. Три кроки – удар меча, три кроки – удар меча… Так звучатиме справжній грецький метал.

Може на цей мілітарний настрій надихнули стіни, де народжувались панцерники, але не бачивши трек-листа, я був цілковито впевнений у тому, чим завершиться виступ. Це як з відомим гуртом, що кожного разу розповідає про пожежу у клубі, і про те, як дим після цього стелився по воді Женевського озера… У обов’язковому виході, після численних прохань «на біс», повинна була зазвучати “Non Serviam” – хіт, який став програмним гімном гурту, як за музичною формою, так і за змістом. «Не буду прислужувати» – і цим все сказано.

Текст: ДядьКость, що з Темної Сторони
Фото: Богдан Бондаренко