Santeri Kallio: метал – це братство, а не змагання!

Інтерв’ю, яке мало бути про новий альбом Amorphis і концерт в Україні, а вийшло про складнощі студійного процесу, альбом Far From The Sun’ і природу Фінляндії.

Так хто ж така Королева часу (альбом Amorphis ‘Queen Of Time’, 2018 – прим.ред.)?

Відповідь не буде такою простою. Я можу сказати, що королева часу – це метафора, наче бджолина королева, що означає нове народження, переродження у колі життя. Багато історій в альбомі розповідають, як щось або хтось знаходиться на грані загибелі або рухається неправильним шляхом і мусить знайти шлях вірний, щоб врятувати своє життя. Ви можете знайти ці сюжети в текстах, наприклад, “The Bee” чи “Golden Elk”.

Що ви відчуваєте зараз, коли вся студійна робота завершена і тур в самому розпалі?

Студійний процес – найскладніший етап нашої роботи. Після нього починаються веселощі: концерти, захоплені фанати, пиво… Загалом, ти круто проводиш час із колегами та друзями, але робота в студії – це дещо зовсім протилежне. Дуже важко сидіти у тісній студії та намагатися створити щось нове, постійно награючи рифи та обираючи кращі, аби потім ними завести мотор для дворічного туру. Ти аналізуєш напрацювання, обережно показуєш результати хлопцям. Коли вони кажуть «лайно», ти почуваєшся зганьбленим. Коли вони кажуть «О Боже, це дійсно круто!», то це круто, але ти все ще почуваєшся зганьбленим і відповідаєш «Та ну вас, це недостатньо круто!».

Коли справа доходить до репетицій, легше не стає. Ми не відводимо цьому надто багато часу, але працюємо інтенсивно. Це норма, коли ми вперше граємо пісню, і вона звучить жахливо. Хтось каже: «О Господи», але ми продовжуємо, і вона звучить все краще і краще з кожним разом. Коли ти збираєш достатню кількість треків, то вже не можеш думати про музику. І лише ти починаєш передчувати свободу, як до ваших нових пісень беруться саунд-продюсери та інженери звукозапису, котрі прирікають тебе на години й години у студії, щоб на платівку потрапило лише найкраще, адже якщо твій косяк таки потрапить на платівку, то буде переслідувати тебе до кінця життя. І коли нарешті ви зробили остаточне зведення, коли  записали свої партії та пісні, коли уклали трек-лист альбому і вибрали його обкладинку, ти отримуєш екстремально релаксуюче відчуття, що все уже зроблено, і ти лише чекаєш реакції людей на всі ці пісні, та що вони про це скажуть.

Ваша улюблена платівка Amorphis?

Яке підступне запитання… Можливо, My Kantele’ та його акустична версія (Kallio скромно назвав альбом, записаний до власної появи у гурті – прим.автора)

Мій улюблений альбом Amorphis – ‘Far From The Sun’. Мені подобається його атмосфера, в тому числі – клавішні партії. Розкажіть щось про цей альбом, як він був створений?

Far From The Sun’ було створено у дивні буремні часи, коли кар’єра Amorphis знаходилась на самому дні. Наші фани залишались  із нами, але нам було все важче робити тури. Декілька відомих гуртів нашого стилю розпались у ті роки, і ми боялись, що із нами станеться те ж саме. Наш барабанщик, Pekka, покинув нас, до того ми втратили басиста, а вокаліст все сильніше віддалявся від решти колективу через проблеми з алкоголем та багато чим іще. Ми не хотіли втратити його. Основна частина гурту – Yan, Essa, Tommy та я – продовжували писати пісні та намагалися створити щось круте, щоб повернутися до музики, робили цікаві progressive-треки, на які він відповідав: «Гей, хлопці, ми повинні зробити ці пісні заново, я не можу їх співати, вони занадто progressive». Що ж, ми мусили спростити ці пісні. Та все вийшло досить непогано: ми отримали цю крейзі-музику. Я говорю «крейзі» тому, що вона вийшла дійсно унікальною, не думаю, що хто-небудь іще робив щось подібне.

Далі ми отримали трохи грошей від нашого лейблу, EMI, щоб закінчити запис, як тут прийшов кінець самому EMI. Великий мейджор-лейбл, який обіцяв дістати місяць з неба, світові тури і славу, не зміг справитись із самим світом. Наш гурт мало не потонув разом з лейблом, але вдача була на нашій стороні: ми змогли перевидати наші перші чотири чи п’ять альбомів у Німеччині, а потім підписали контракт із відомим метал-лейблом Nuclear Blast і навіть змогли організувати європейський тур на підтримку Far From The Sun’. Ми не знали, чи буде гурт існувати далі, тому цей тур був повний веселощів та дивних експериментів, адже ніхто не задумувався про майбутнє.

Втім, гурт продовжив існування… За що ми вам усім і дякуємо! Що ж, пане Santeri Kallio, а якими є джерела Вашого натхнення?

Важко сказати. Традиційно для всіх, напевно, клавішників, я є фанатом власного інструменту. Я дуже люблю ретро-синтезатори, кожен із них має унікальний звук. Можна сказати, моїм натхненням є сам звук, але значна частина мого натхнення іде також від музики 70-80-х років, старої рок-музики. Я міг би слухати її постійно, якби мав таку можливість. Та, крім усього, я – північанин, ми дуже близькі до природи, і це велика насолода, коли ти можеш просто вийти до озера на барбекю, чи поплавати, або просто прогулятись лісом, слухаючи гудіння бджіл чи спостерігаючи за польотами птахів. Це подвійна доза натхнення, адже щоразу, коли я іду на природу, в моїй голові починають звучати мелодії. Напевно, круто ходити у ліс з акустичною гітарою, але ж так хочеться назбирати ягід чи грибів… У цих місцях відчуваєш зв’язок зі справжньою природою, і я щасливий, що живу в такому місці, де можу в будь-який момент поплавати в річці чи влаштувати барбекю на березі озера. Це прекрасно!

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Midnight moon 🦇

Публикация от Santeri Kallio (@sande_kallio)

Серед Ваших джерел натхнення Ви назвали рок-музику 70-х. Я теж люблю цей період і люблю клавіші в рок-музиці. Що Ви вважаєте по-справжньому крутими клавішами? Порекомендуйте, будь ласка, декілька гуртів чи записів з крутими клавішами.

Добре, крутий клавішний звук – це, наприклад, альбом Jeff Beck Wired, записаний з чеським клавішником Jan Hammer, який видавав на клавішах найкрутіші речі, які я коли-небудь чув. Дуже крутий матеріал у 70-х робили Deep Purple. Не можу виділити конкретний альбом, але John Lord – це справжня легенда, що надихає грати на клавішах. Ще – Rey Manzarek із The Doors, його постать значною мірою недооцінена, але він робив потрясні речі, водночас лівою рукою виконуючи партію бас-гітари. У Richie Blackmores Rainbow епохи Dio була парочка неймовірних клавішників. Ну і Pink Floyd, звичайно… Та цей список узагалі нескінченний, у нас немає стільки часу!

А як щодо нинішніх часів? Чи є зараз гурти, які звучать на рівні Pink Floyd чи Deep Purple?

Я ніколи не чув гурти, які звучали б як Pink Floyd, вони унікальні, але я думаю, що progressive знаходиться зараз на дуже високому рівні, ми маємо таких виконавців, як Porcupine Tree, де Steven Wilson збирав чудовий матеріал та виконавців, Leprous – колектив з Норвегії, славні молоді хлопці, що багато працюють та їздять в тури, Riverside із Польщі… Сьогоднішні технології дуже доступні й дозволяють кожному отримати на свій комп’ютер клавішну базу, про яку монстри 70-х могли тільки мріяти. З’являються нові імена, тому що те, що раніше було закритим, стало доступним. Світ ніколи не був таким доброзичливим до клавішників, як сьогодні, коли є стільки можливостей. Мені здається, у майбутньому в нас буде достобіса крутих прог-бендів! (Ага, так і сказав: “I think, there will be dostobysa prog bands in the future, I have a hope” – прим.автора)

Ваш минулий альбом, ‘Under The Red Cloud’ 2015-го року, вийшов у гарній компанії: Blind Guardian, Iron Maiden, Paradise Lost. А з ким ви змагаєтеся цього разу?

Змагаємося? Я не назвав би музику змаганням. Ніколи не думав про це так. Не можу назвати себе ревнивцем або когось – своїм конкурентом. Не бачу проблеми, коли люди ідуть в музичний магазин і бачать там поруч нові альбоми Iron Maiden i Amorphis. Можливо, хтось, ідучи за платівкою Iron Maiden, дізнається таким чином про новий альбом Amorphis, тому це теж своєрідна підтримка. Я пам’ятаю 90-ті, коли MTV роздмухувало битву між Oasis та Blur. Oasis перемогли, а для Blur це фактично означало кінець кар’єри. Тому я проти змагань у музиці, хіба що це інструментальні конкурси для класичних музикантів, типу хто краще грає на скрипці, де усі виступають один за одним перед журі, щоб усе було чесно. Не думаю, що нам потрібні змагання всередині металу. Метал – це братство, а не змагання. Коли люди знаходять один гурт в жанрі, то підтримують усі інші гурти в ньому. Звичайно, це трохи сумно, коли ти випускаєш крутий альбом і вже очікуєш побачити його на вершині чартів, а тут раптово у цей же день Metallica, Iron Maiden чи Black Sabbath теж видають свої творіння, але ця ситуація піддається розумінню, і ти вже нічого не вдієш. Та й хіба це так важливо? Адже справжні фани знайдуть твою музику в будь-якому випадку!

Фото: Гера Суліков з концерту Amorphis у Bingo, 2019