Exodus – Persona Non Grata

Минулий альбом Exodus ‘Blood In, Blood Out’ вийшов сім років тому. Після цього Gary Holt поїхав грати тури зі Slayer, замінивши покійного Jeff Hanneman, а Lee Altus встиг попрацювати з Heathen. Тепер Slayer призупинили свою діяльність, натомість настав час для нової платівки Exodus ‘Persona Non Grata‘. Однак чи вартує вона семирічного очікування? Давайте дізнаємось.

Перші сингли, “The Beating Will Continue (Until Moral Improves)” і “Clickbait” – це «той самий» thrash metal, якого чекали від Exodus. Тут гурт не розчарував: швидкий темп, сухуватий звук гітар, агресивні рифи і чудовий верескливий вокал Steve “Zetro” Souza. Тим не менш, думати, що весь альбом складатиметься з таких пісень, буде помилкою: в ‘Persona Non Grata’ достатньо різноманіття, і є багато речей, що приємно здивують, хоч вони й не надто виходять за суворі межі жанру.

“Persona Non Grata”, що відкриває альбом, теж загалом складається з агресивного та потужного thrash metal, де всі музиканти проявляють себе якнайліпше – технічні соло Holt і Altus, чудовий бас Jack Gibson і неймовірні ударні Tom Hunting, які ми розберемо трохи детальніше. Ударні малюнки тут справді цікаві, а разом із прекрасною подачею вони є тим самим каркасом, на якому все тримається. При цьому Hunting цілком міг би домінувати в цьому альбомі, але для його гри виділяються якісь окремі моменти, тим самим залишаючи місце і для інших учасників гурту.

“Lunatic Liar Lord”, що органічно виходить із короткого акустичного інструменталу “Cosa Del Pantano” (безперечно, з нальотом Південної Америки), також використовує типові thrash патерни, однак у якийсь момент темп сповільнюється, а музика починає звучати більш брутально, переходячи в death; Souza навіть знижує голос, змінюючи високі крики на низький гроул, а Holt і Altus вкотре наче змагаються в технічності та фантазії своїх соло. Обидва треки, до речі, виділяються своєю тривалістю – більше семи хвилин кожен.

На їхньому фоні “Elitist” – це просто агресія та жорсткість із простими, ледь чи не punk рифами, а приспів зі скандуванням майже переходить у hardcore. Раптове мелодійне соло також без проблем вписується в цей трек. Хоча, якщо ми говоримо про мелодійність, то треба згадати “Slipping Into Madness” і “The Fires Of Division” з їх практично heavy бриджами та хуками. І якщо від “Slipping Into Madness” цього хоч теоретично можна було очікувати – похмурий вступ і бас, що повторює лінію гітари, натякали, що в цій пісні не обійдеться без сюрпризів – то “The Fires Of Division” звучить просто звичайним жорстким thrash.

Єдине, до чого можна хоч якось прискіпуватися – це “Antiseed”, що завершує альбом. Ні, сам по собі трек хороший: повільний, темний groovy вступ змінюється швидким рифом і звучить так уже до кінця. Однак, різко змовкаючи, пісня наче залишає якусь недомовленість, змазуючи тим самим закінчення альбому. Зрештою, на фоні решти величности, цим можна знехтувати.

Повертаючись до питання, поставленого на початку рецензії, про те, чи варто було чекати на ‘Persona Non Grata’ сім років – так, однозначно було варто. Gary Holt написав цей різноманітний (але при цьому прекрасно збалансований) альбом майже самотужки (тільки “Slipping Into Madness” написали Altus і Souza, і ще дві пісні були написані у співавторстві). Тут справді нема просідання чи якихось слабких, нудних моментів, а сухуватий звук нагадує про зеніт thrash metal – чого вартує тільки “R.E.M.F.” із його приспівом! Тому Exodus повернулися на повну і наглядно продемонстрували, що сил та енергії їм ще вистачить надовго.